Сторія про Космо та пані з чарівного люстра.
Я бачив суднó, що морем пливло,
Стара баляда.
Занурене глибоко, як могло;
Та не так, як я в любові, міліш,
Бо дарма, тону чи пливу, мені ж.
Бо Любов — така Загадка,
Пан Джон Саклінґ.
Я не годен однайти,
Бо як гадаю: одгадав —
Я найдалі від мети.
Їдну сторію я спробую відтворити. Та ба! се наче силуватися ліс відбудувати зі зламаного гілля й висхлого листя. У чарівній книзі всеньке було просто як належить, хоча чи в словах, чи в чомусь іще, я не годен сказати. Думки жевріли та спалахували в душі з такою силою, же аркуші зникли зі свідомости, а тоту заполонили явища самі. Моє виображення її мусить нагадувати тлумачення з багатої та могутньої мови, здатне втілити думки чудово розвинутих людей ув обмежену й напіввиразну говірку дикого плем’я. Звісно, заки я читав її, я був Космо, а його сторія була моя. Прецінь весь час я здавалося мав штиб подвійної свідомости, а сторія — подвійний сенс. Часом вона здавалося тіко виображала просту сторію звичайного життя, либонь сливе загального; в якій дві душі, кохавши їдна їдну та жадавши зблизитися, зрештою споглядають їдна їдну гейби в темному склі.
–––––
Як твердим каменем біжать розгалужені срібні жили; як у тверду землю вбігають лахти й затоки неспокійного моря; як світло та впливи горішніх світів просякають тихо крізь земне обвітря; так Фейляндія наводнює людський світ і часом вражає звичайне око поєднанням причини й наслідку, коли межи тими двома жадних сполучних ланок не можна простежити.
Космо фон Вершталь був студент Празького университету. Хоча шляхетного роду, він був бідний і пишався незалежністю, що злидні давали, бо чим не пишатиметься людина, коли не може того позбутися? Улюбленець своїх колег, він не мав іще жадних кумпанів; і ніхто з їх ніколи не переступав поріг його найманої кімнати нагорі їдного з найвищих будинків у старому місті. Навсправжки таємність отої приязности, з якої він чинився прийманий своїми товаришами, лежала здебільша в думці про його невідому криївку, куди ввечері він міг забратися й потурати безборонно своїм власним студіюванням та мріям. Сі студіювання, опріче тотих дисциплін, потрібних для його курсу в университеті, обіймали декотрі менше всезнані та схвалювані; бо в потаємній шухляді лежали праці Альберта Великого й Агріппи Неттесгаймського разом із иншими менше читаними та невтямнішими. Покіль прецінь він достежував сі розвідки тіко з цікавости й не вжив їх із жадною прахтичною метою.
Його криївка складалася з їдної великої кімнати з низькою стелею, помітно позбавленої меблів; бо проче пари деревляних дзигликів, канапки, котра слугувала для сну що вдень, що вночі, та величезного креденсу з чорного дубу, було дуже мало в сій кімнаті, же могло би називатися меблями. Але цікаве знаряддя накопичено в кутках; а в їдному стояв кістяк, напівспертий на стіні, напівпідтримуваний шворкою навколо свої шиї. Їдна з його рук усіма пальцями лежала на важкій гарді здоровезного меча, що стояв обіч його. Ріжну зброю розкидано поруч на підлозі. Стіни зовсім позбавлено прикрас; бо кількоро дивних речей, як от великий всушений розкрилений кажан, шкура їжатця́ та випхана гусениця морська волохата, заледве могли такими вважатися. Та хоч уяву його тішили примхи на кшталт осих, він потурав свóї хвантазії в геть ріжній поживі. Його розум ще ніколи не виповнювала поглинуща пристрасть; але він лежав, гейби нишкий присмерк, одкритий усякому вітру, чи тихому подуву, же переносить іно пахощі, чи бурханині, же гне величенні дерева, аж ті напинаються та риплять. Він усеньке бачив ніби крізь ружеві скельця. Коли він виглядав зо свого вікна на вулицю внизу, панна не проминала, а рухалася наче в які пригоді та вабила його думки за собою, заки не зникала віддаля. Походжавши вулицями, він завше чувся мовби готовий до казки, у котру намагався повплітати кожне цікаве обличчя, що промайнуло; a кожен солодкий голос висповідав йому душу неначе крилом вандрівного янгола. Він був на ділі без’язикий поет; захопленіший і загроженіший із заґардованої джерелівки в його душі, де, не знайшовши жадного виявлення, та підіймалась і бучавіла, і підточувала. Він ізвик лежати на свої твердій канапі й читати новелю чи поему, заки книжка не падала йому з рук, але він і далі снував мрії, не знав, чи явма, чи вві сні, допоки дах насупроти не отямлював його й золотів при сході сонця. Тоді він підхоплювався теж; і спонуки завзятої молодости лишали його ві жвавих, альбо ві студіюванні, альбо ві грищі, допоки знову край дня не звільняв його; і нічний світ, котрий був лежав утоплий у денному вирі, здіймався в його душі зо всіма своїми зорями та тьмяними облудними сильветами. Але се заледве могло тривати довго. Якась постать мусіла, як не тепер, то в четвер, уступити в зачароване коло, увійти в його жизну оселю та висилити збентеженого маноцівника вклякнути й уклонитися.
Якось пообід, присмерком, він мрійно тинявсь їдною з головних вулиць, коли колега пробуркав його, давши плескач у плече та запрохавши супроводити до невеличкої одлеглої вулички поглянути на деякий старий риштунок, котрим тому закортіло володіти. Космо мали за авторитет у кожній справі, належній до озброєння, старовинного чи сучасного. В ужиткуванні зброї ніхто зі студентів не міг наблизитися до його; а його прахтичне знайомство з декотрою найпаче докидало пайку до зміцнення його авторитету стосовно до всеї. Він радо його супроводив. Вони ввійшли у вузеньку вуличку, а відтіля — до брудного невеликого надаір’я, де низькі лукові двері впустили їх до ріжнородного збору всенького поцвілого, запорошеного та старого, що геть можна було здумати. Його рішенець щодо риштунку був задовільний, і його супутник одразу добив торгу. Як вони полишали сю містину, Космові очі привернуло старе люстро яйцюватої хворми, котре спиралося на стіні, укрите пилом. Довкруж його була якась дивна різь, яку він міг бачити, але дуже невиразно, у мерехтливому світлі, котре господар крамарні тримав у руці. Се ся різь привабила його увагу; бодай так йому вдавалося. Він полишив сю містину прецінь зо своїм товаришем, не зважавши далі на неї. Вони пройшли разом до головної вулиці, де порізнились і взяли супротивні напрями.
Не раніше ніж Космо лишився сам, думка про дивне старе люстро вернула до його. Кортячка побачити його ясніше здійнялася в йому, і він подався ще раз до крамарні. Господар одчинив двері, коли той постукав, гейби він чекав на його. Він був маленький старий висхлий гачконосий чоловік із незмінно блискучими очима, які безугавно повільно рухалися та стежили тутки й тамки, немовби за чимсь, що вони обминули. Вдавши, же роздивляється кількоро инших речей, Космо врешті досяг люстра й попрохав ізняти його.
— Зніміть його самі, паничу; я не достягну його, — сказав старий.
Космо зняв його обережно, коли побачив, що різь була дійсне тендитна й коштовна, бувши й захватно задумана, й виконана; містивши в собі ще й багацько витребеньків, котрі здавалося втілювали деякий сенс, до якого в його не було жадного ключа. Се, природно, за його смаків і вдачі, підсилило цікавість, же він чув до старого люстра, так дуже навсправжки, що теперки йому кортіло володіти їм, жеби вивчити його рамцю на дозвіллі. Він удав прецінь, що багне його тіко для користання; і казавши, же потерпає, що поверхню можна б трохи поновити, бо вона доста стара, змахнув дрібку пилу зверху, очікувавши побачити тьмяне відбиття всередині. Його здив був превеликий, коли він виявив яскраве відбиття, показавши свічадо не тіко незіпсуте від віку, але дивовижно ясне й досконале (усеньке мало б одповідати сій частині) ба для якого допіру з рук творця. Він обережно спитав, що власник багне за сю річ. Старий одказав, пославшись на гроші, геть недосяжні бідному Космо, що вернув люстро туди, де воно стояло передше.
— Гадаєте, ціна зависока? — сказав старий.
— Не знаю, чи се забагато для Вас правити, — одказав Космо, — але се геть забагато для мене заплатити.
Старий підняв світло до Космового обличчя. «Мені до сподоби Ваш вигляд», — він мовив.
Космо не міг повернути милощі. Дійсне, наразі він дивився на його зблизька вперше, чув штиб огиди до його мішма з дивним чуттям непевности, чи чоловік, чи жінка стоїть перед його.
— Як Вас на м’я? — той продовжив.
— Космо фон Вершталь.
— Ах, ах! Я так і гадав. Ви — викапаний батько. Я знав батька Вашого дуже добре, молодий пане. Наважуся сказати, у деяких випадкових кутках мого будинку ви можете знайти декотрі старі речі досі з його ініціялами та симболом. Гаразд, Ви мені до сподоби: Ви матимете люстро за четвертину того, же я просив за його; але за їдної вмови.
— Якої? — сказав Космо; бо хоча ціна була ще вельми висока для його, він міг би просто дати їй раду; і кортячка володіти люстром зросла геть незмірно, відколи се здавалося поза досягом.
— Що якби Ви коли захтіли позбавитись його знову, Ви запропонуєте мені перше.
— Певна річ, — одказав Космо з усміхом; додавши: — Навсправжки поміркована вмова.
— Слово чести? — напосідав продавець.
— Слово чести, — сказав покупець; й угоду вчинено.
— Я віднесу його Вам домів, — сказав старий, як Космо взяв його в руки.
— Ні, ні; я віднесу його сам, — він сказав, бо в його була чудасійна нехіть виявляти свій осідок комубудь, а доконче сій особі, до якої він зазнавав щомиті більшу відразу.
— Воля Ваша, — сказало старе створіння та промимрило до себе, тримавши світло біля дверей, жеби показати йому вихід із надаір’я: — Продано вшосте! Цікаво, що звідси буде під сей замах. Я гадав би, моїй пані доста наразі.
Космо бережко ніс домів свою здобич. Та дорóгою повсякчас у його було чуття, же його пильновано й достежено. Не раз він озирався, але ніц не бачив, щоби потвердити свої призри. Навсправжки вулиці були занадто велелюдні й занадто поноченькі, жеби викрити дуже легко бережкого звідуна, якби такий ішов тамки слідком. Він досяг свого осідка вбезпечений і спер свій покуп на стіні, радше з полегкістю, дужий як він був, звільнитися від його ваги; затим, запаливши люльку, вергнувся на канапку й небавом обгорнувмя бганками їдної зо своїх невідчепних мрій.
Він вернув домів раніше ніж звикле навзавтра та примоцував люстро до стіни над вогнищем, кінець свої довгої кімнати. Далі він обережно постирав пил ізверху його, і, чисте, як вода в осонченому джерелі, люстро засяло спід пожадливої оболонки. Та його захопила головне дивна різь рамці. Її він почистив якомога ліпше щіткою; а тоді вчинив хвилевий обслід ріжних її частин, сподівавшись однайти який укажчик на замір сницаря. У тому прецінь він не доспів; і врешті запинившись, дещо втомлений і зневірений, у кількоро ментів очима байдуже впинавсь углиб одбитої кімнати. Та небавом сказав тихенько: «Яка дивна річ — люстро! і яка дивовижна подоба існує межи ним і людською в’явою! Бо ся кімната моя, як я споглядаю її у свічаді, така сама й уже ні. Се не просто тяма про кімнату, у котрій я мешкаю, але се видається просто гейби я читав про неї ві сторії, яка мені до сподоби. Уся її посередність ізникла. Люстро піднесло її з дійсного терену до митецької сфери; і саме виявлення її мені вбране захватом, тим, що инакше був би жорсткий і вбогий; просто наче хтось охоче дивиться на кону виставу дієвця, од котрого хтось би втік у житті як од чогось нестримно нудного. Та ж чи мистецтво радше не вибавля природу від потомлених і пересичених з’яв наших почувань і принизливої кривди нашого клопітного всякденного життя, і, звертавшись до в’яви, котра мешка відлегло, не виявля Природу до певної міри як є вона навсправжки та як виображує себе оку дитини, чиє всякденне життя, небоязке й нешанолюбне, стрічає щирий сенс дивовижного світу навколо єї та радіє тому без розпитки. Той кістяк, теперки… я сливе лякаюся його, же стоїть тамки так тихо, з очима тіко для незазнаности, гейби варовня, що зирить крізь пустку сего невсипущого світу в тихі спочинкові краї потойбіч. А я ж знаю кожнісіньку кістку й кожнісінький суглоб у йому як свою долоню. А та стара галябарда має вигляд, начебто кожної мити її могла б ухопити панцерована рука та понести потужно вперед розтрощити шолом й мізковню, і мізок, заполонивши Безвість іще їдною спантеличеною марою. Мені б мало сподобатися жити в тій кімнаті, якби я тіко зміг втрапити в єї».
Ледві сі напівзформовані слова виплили з його, як він стояв, у люстро витріщавшись, коли, вразивши його, наче спалах подиву, що знерухомив його в його поставі, нечутно й без оповістки, прослизнула нагло дверима у відбиту кімнату величним рухом, прецінь неохочим і непевним кроком, зграбна жіноча постать, уся вбрана в біле. Її спину видко, тіко як вона повільно прямувала до канапки по дальший край кімнати, на котру вона поклалася втомлено, повернувши до його невимовно привабливе обличчя, в якому страждунок і нехіть, і чуття примусу дивно помішалися з уродою. Він стояв без сили поворухнутися кількоро ментів, безповоротно лупавши очима на єї; ба й відчувши здатність рухатися, не міг наважитися повернутись і подивитися на єї віч-у-віч у правдешнім покої, в котрому він стояв. Урешті з наглим зусиллям, у якому вправа волі була така виразна, що се видавалося ненавмисним, він повернувся обличчям до канапки. Вона була вільна. Ні в сих ні в тих, мішма із жахом, він повернувся знову до люстра: тамки, на відбитій канапці, лежала вишукана паніїна постать. Вона лежала, заплющивши очі, звідки дві великі сльози щойно зродилися спід склеплених кліпавок, спокійна як смерть, опріче судомного руху її грудей.
Космо сам би не спромігся списати, що він чув. Його чуття були штибу знищеної притомності й не могли бути ясно пригадані. Він не міг не стояти прецінь біля люстра й не впинати очі в пані, хоча був болісно свідомий свої неґречности й боявся кожної мити, же вона б розплющила свої та спіткала його знерухомлену ввагу. Та він небавом трохи заспокоївся, бо за хвильку її кліпавки поволі піднялися, а її очі лишалися розплющені, але незайняті декотрий час; а коли нарешті вони зачали блукати кімнатою, начебто мляво шукавши за знайомством із її середовищем, то ніколи не бували спрямовані на його: здавалося ніц, опріче що в люстрі, не могло хвилювати її зір; і тому якщо вона бачила його взагалі, се могла бути тіко його спина, котру неминуче повернуто до єї у свічаді. Дві особи в люстрі не могли б істрітися віч-у-віч, якщо він би не повернувсь і не подивився на єї, присутню в його кімнаті; а як її там не було, виснував, же якби повернутися до частини свої кімнати, відповідної тотій, у котрій вона лежить, його відбиток альбо буде невидимий їй узагалі, альбо принаймні він мусить видаватися їй таким, що вдивляється байдуже в її напрямі, і жадна зустріч очей не створила б одбиток духовної близькости. Укруть її очі надибали кістяк, і він побачив, як вона здригнулась і заплющила їх. Вона не розплющила їх ізнов, але познаки нехоти й далі вбачалися на її обличчі. Космо мав би негайно прибрати неприємну річ, але він боявся засмутити її ще більше з’явою свої присутности, котру ся дія спричинила б. Тож він стояв і спостерігав її. Кліпавки ще ховали очі, наче багацьке пуделко — коштовності всередині; неспокійний вираз поступово зникав із обличчя, лишавши тіко слабкий смуток по собі; риси владнались у незмінний вираз упокою; і за сими познаками та повільним сталим дихальним рухом Космо знав, же вона спала. Він теперки міг дивитися на неї без збентеження. Він бачив, що її постать, вбрана в прості білі шати, була гідна обличчя й така гармонійна, же чи тендитної хворми ніжка, чи якабудь пучка їднаково тендитної руки була покажчиком на всеньке. Як вона лежала, її хворма усуціль показувала спокій досконалого спочинку. Він вдивлявся, заки не стомився, і врешті вмостився біля щойно знайденої святині та механічно вхопив книжку, гейби хто пильнувавший коло ліжка хворого. Та його очі не зібрали жадної думки зі сторінки перед собою. Його глузд був приголомшений, стикнувшись із виразною суперечністю до всього свого досвіду, і наразі лежав бездіяльний, без думки чи припущення, чи ба розсудливого подиву; заки його в’ява слала їдну шалену мрію раювання за їдною, які плинули його душею. Він не знав, як довго сидів; але врешті прокинувся, випростався та, тремтівши кожною часткою свої статури, подивився знов у люстро. Вона пішла. Люстро чесно відбивало, же його кімната становила собою, і ніц більше. Воно стояло тамки, мовби щирозлота оправа, звідкіля викрадено найважливішу коштовність — на кшталт нічного неба без тріюмфу його зірок. Вона захопила з собою всю химерність відбитої кімнати. Без єї вона заков’язла в одноманітності. Та коли перші муки зневіри минулися, Космо зачав утішатися сподіванкою, що вона могла б вернутися, либонь другого вечора, у ту саму пору. Поклавши, же якщо вона прийде, то не має бодай лякатися від огидного кістяка, він пересунув того й кількоро инших речей сумнівного визору до закапелку збоку припічка, звідкіля вони ніяк не могли кинути відбиток у люстро; і зробивши свою вбогу кімнату якомога хайнішу, шукав утіхи просто неба в нічного вітру, що був задув, бо не міг лишатися тамки, де перебував. Коли повернувся, дещо вгамований, він ледві чи годен був переконати себе покластися в ліжко, бо не міг охабитися чуття, гейби як вона була лежала на йому, то лягти йому туди теперки було б за щось штибу блюзнірства. Прецінь втома перемогла; і поклавшись на канапку, як був убраний, він проспав до дня.
З калатавшим серцем, калатавшим поки ледві чи міг дихати, він стояв у мовчазній надії перед люстра чережного вечора. Ізнову відбита кімната сяла, мов крізь фіялкові випари на смерку. Усеньке здавалося чекавшим, ніби він сам, на прийдешню велич, жеби звеличити свою вбогу буденщину від присутности надземської втіхи. І просто як кімната бриніла від гри сусіднього церковного дзвону, сповіщавшого шосту годину, до середини прослизнула блідава краса та знову поклалася на канапку. Бідолашний Космо сливе зомлів із захвату. Вона була тамки ще раз! Її очі шукали кутик, де був стояв кістяк, і слабкий прóсвіток задоволення промайнув її обличчям, либонь побачивши його голий. Вона ще мала стражденний вигляд, але менше невигоди виявлялося на виду ніж було там минулого вечора. Вона більше вважала на речі довкруж себе та здавалось вдивлялася з деякою цікавістю в дивні пристрої, які стояли тутки й тамки в її кімнаті. Урешті прецінь її взяла дрімота, і вона знову заснула. Поклавши не спускати її з ока сим разом, Космо спостерігав постать ув обіймах сну. Її сон був такий глибокий і привабний, же захопливий спокій здавалося переходив заразливо від єї до його, як він витріщався на єї; і він кинувся, як зо сну, коли пані поворушилася й, не розплющивши очі, підвелася й пішла з кімнати ходою сновії.
Космо наразі перебував у стані навіженої втіхи. У більшини людей десь є таємний скарб. У скнари є своя золота карнавка; у збирача — свій плеканий перстень, у студента — своя незвичайна книга; у поета — свій улюблений захисток; у любкá — своя таємна шухляда; а в Космо було люстро з чарівною пані в йому. І що він знав теперки через кістяк, же вона була вражена від речей довкруж себе, у його була нова життьова мета: він мав би обернути вбогий покій у люстрі в таку кімнату, котру жадна пані не мала б потребу знехтувати назвати за свою. Се він міг би здійснити йно вмеблювавши та прикрасивши його. Прецінь Космо був злидáр. Усе ж він мав за душею переваги, які міг би навернути собі на руч; хоча досі волів жити своїм злиденним дéрживом ніж дбати на себе чим його фудулія вважала за негідне його стану. Він був найліпший фехтар в университеті; і теперки він пропонував навчати шермицерії та подібним вправам таким, хто вибирав добре платити йому за клопіт. Студенти слухали його пропозицію та дивувалися; але багацько на неї охоче пристали; і небавом направа його не обмежувалася багатшими студентами, а стала надзвичайно шукана численними молодими шляхтичами Праги та її околу. Так що дуже хутко він мав під рукою чималу купу грошей. Найперше він пересунув свої пристрої та химерії до комірки в кімнаті. Затим він розташував своє ліжко й небагато других речей першої потреби обаполи припічка та відокремив їх од решти кімнати двома параванами з індійської тканки. Тоді він улаштував у кутику, де його ліжко передше стояло, вишукану канапку для пані лягати на єї; і потрохи додавав які пишні речі, обернувши її врешті на багацький будуар.
Щовечір близько того часу пані вступала. Як уперше побачила нову канапку, вона скинулася з напівусмішкою, тоді її обличчя вельми посумніло, сльози напливли на очі, а вона поклалася на канапку й утислась обличчям у блаватні зáголовки, мовби прагнувши сховатися від усього. Вона вважала на кожен додаток і кожну зміну, як праця тривала; і вдячний позір, гейби вона знала, же хтось був прислуговував їй і була завдячена за се, мішався з постійним стражденним позором. Урешті після того, як уляглась як завше їдного вечора, вона спáла очима на якісь малюнки, якими Космо щойно був кінчив прикрашати стіни. Вона підвелася й, на превелику втіху йому, пройшла кімнатою й обережно вчинила їм розглядини, показувавши впродовж їх багацько вгоноби в своїх поглядах. Та знову скорботний, заплаканий вираз вернув, і знову вона поховала своє обличчя в заголовках на канапці. Поступово прецінь її обличчя набирало складнішого виразу; більшина стражденних проявів під першу з’яву позникали, і штиб тихого, убезпеченого виразу посів їхнє місце; який прецінь густо пускав дорогу стурбованому, неспокійному поглядові, мішаному з дещицею співчутливого жалю.
Як тим часом мався Космо? Як можна було б очікувати в кого його вдачі, його цікавість розквітла в кохання, а його кохання — назву я се дозріло — чи зів’яло ві пристрасть. Але, на жаль! він кохав тінь. Він не міг наблизитися до неї, не міг говорити до неї, не міг чути й звуку з тотих солодких уст, до котрих би його жадні очі вчепились, гейби бджоли до своїх медовців. Від часу до часу він наспівував до себе:
— Я помру від кохання до діви, —
і якось дивився знову, і не вмирав, хоча його серце здавалося готове розбитися від напруги життя та пристрасти. І що більше він для єї чинив, то більше кохав її, і сподівався, же хоча вона ніколи не з’явиться побачити його, прецінь їй до сподоби буде думати, що хтось невідомий головою наклав би за неї. Він намагався втішатися в розлуці з нею від думки, же либонь якого дня вона побачила б його та дала йому знак, і те його б задовольнило; «бо, — він думав, — чи се не все, що закохана душа може вдіяти, жеби ввійти ві спілкування з другою? Ба як багацько, хто кохає, ніколи не сходяться ближче ніж побачити їдне їдного гейби в люстрі; здаватися знати і прецінь ніколи не знати духовий світ; ніколи не дійти до другої душі; і розділитися врешті тіко з найнепевнішою тямою про світ, при кордоні котрого вони були вешталися про роки? Якби я міг іно мовити до неї та знати, що вона чує мене, я був би вдоволений». Якось він ізмислив намалювати парсуну на стіні, котра б мала з потреби подати пані думку про його; але хоч мав деякий ґедзунок до олівця, але його руки виявилися тремтячі так дуже, зачав коли спробу, що мусів покинути се.
• • •
«Хто живе, той умирає; хто вмирає, той живий».
Якось увечері, як стояв, витріщавшись на свій скарб, він подумав, же бачив слабкий напівсвідомий вираз на її обличчі, гейби вона здогадувалася, що пристрасні очі втуплені в неї. Він посилювався, заки врешті черлена кров не здійнялась її шиєю та щоками, та чолом. Космове жадання наблизитися до єї стало сливе несамовите. Сього вечора вона була вбрана у вечірній стрій, блискучий з діямантів. Він ніц не міг додати до її краси, але виявляв її з нового боку; давав її чарівності змогу вчинити нову з’яву себе в новому втіленні. Бо краса суттю безкрая; і як Природня душа потребує нескінченної послідовности мінливих хворм, жеби втілити свою чарівність, незліченних облич краси, які виникають, жадні двоє не підхожі, з кожним її перéстуком серця; бо окремішня хворма потребує безкрайої зміни свого оточення, щоб уможливити їй виявити всі щаблі свої чарівности. Діяманти леліли посеред її волосся, напівсховані в їхній пишності, ніби зорі крізь темні дощові хмари; а наруччя на її білих руках спалахували всіма веселчаними барвами блискавок, коли вона здіймала свої сніжні руки прикрити розпашіле обличчя. Та її краса сяла через усі її оздоби. «Якби в мене була тіко їдна її стопа, жеби поцілувати, — міркував Космо, — я був би вдоволений». На жаль! він сам себе дурив, бо його пристрасть ніяк не вдовольнити. І він не знав, що з її зачарованого будинку є два виходи. Та нагло мов ніж у серце, виявивши себе перше як біль, а згодом виразно, стрельнула йому до голови думка: «У неї десь є коханець. Згадані слова його призвели до рум’янцю на її щоках теперки. Я ніхто для єї. Вона жиє в иншому світі цілий день, і цілу ніч, лишивши мене. Чому вона приходить і змушує мене кохати її, заки я, дужий чоловік, не стаю заслабкий дивитися на єї далі?» Він подивився знову, і її обличчя було блідаве, як лелія. Скорботний жаль іздавалося дорікав сяєву невгамовних коштовностей, і повільні сльози напливали їй на очі. Вона лишила свою кімнату сего вечора раніше ніж звикле. Космо зостався на самоті з чуттям, гейби його груди були нагло лишилися спорожнілі та пусті, а світ увесь вагою свою натис на огруддя. Другий вечір, уперше, відколи зачала приходити, вона не прийшла.
І теперки Космо перебував у жалюгідному стані. Відколи думка про перебійника впала йому в голову, він не міг заспокоїтися ні на мить. Дужче ніж коли він жадав бачити пані віч-на-віч. Він умовляв себе, же якби він ба знав найгірше, то був би вдоволений; бо тоді міг би кинути Прагу та знайти втіху від постійного руху, котрий є за надію кожному жвавому розуму, коли його опанувало горе. Тим часом він чекав із невимовною тривогою чережного вечора, сподівавшись, же вона мала б вернутись: але вона не з’явилася. І наразі він чувся навсправжнє хорий. Браний на глузи від колег зі свого жахного визору, він припинив одвідувати лекції. Його пóранку занедбано. Він ні за що не дбав. Небо з величезним сонцем на йому було йому за безсерду палючу пустелю. Чоловіки й жінки на вулицях були просто ляльки без мотивів у собі чи цікавости до його. Він бачив їх усіх як на завше мінливому полі камери-обскури. Вона — вона їдна й уся — була йому за світ, за жизну кирницю, за живий образ добра. Шість вечорів не приходила вона. Най його поглинуща пристрасть і повільна лихоманка, же була поглинала його мізок будуть йому за прощу від ухваленої думки, по котрій він зачав її виконувати, перше час вийшов.
Переконавши себе, що мусять бути якісь чари, пов’язані з люстром, жеби паніїн сильвет видкий був у йому, він поклав іспробувати зужиткувати що був досі вивчав головне для цікавости. «Бо, — він собі сказав, — якщо замова може змусити її бути ві дзеркалі (а вона прийшла неохоче впервині), чи не може сильніша замова, така, яку я знаю, найпаче через її напівприсутність у люстрі, якщо вона коли з’явиться знову, ізмусити її хворму прийти сюди до мене живцем? Якщо я заподію їй шкоду, най кохання буде мені за прощу. Я багну тіко знати свою долю з її власних уст». Його ніколи не турбувало, про весь час, же вона була справжня земна жінка; чи радше, що існувала жінка, яка так чи инак кидала сей відбиток свої хворми в чарівне люстро.
Він одчинив свою потаємну шухляду, добув свої книжки з магії, запалив свою лямпу та читав і робив нотатки з опівночи до третьої ранку про три ночі поспіль. Тоді він повернув книги на місце; а чережної ночи вийшов, шукавши потрібні для чаклунства матеріяли. Їх було нелегко відшукати; бо ві приворот-зіллі й усіх заклинах сего штибу вживані складники ледві чи придатні для згадки, і ба за думку про котрі стосунково єї він міг іно вибачитися з огляду на свій пекучий треб. Урешті він доспів у добуванці всего потрібного; і сьомого вечора від того, якого вона востаннє з’явилася, він виявився готовий до вправи з жахною та деспотичною силою.
Він звільнив середину кімнати, нахилився та намалював червоне коло на підлозі довкруж місця, де стояв, написав у чотирьох чвертях загадкові знаки й числа, котрі всі були степені семи чи дев’яти; уважно роздивився все кружáло, щоби побачити, же ні найменшої перерви не трапилося ві кружині; а тоді випростався зо свої зігнутої постави. Як він випростався, церковний годинник вибив сьому; і просто як вона з’явилася вперше, вимушено, повільно й велично прослизнула до середини пані. Космо тремтів; а коли, обернувшись, вона з’явила обличчя, виснажене та бліде, як із хвороби чи душевного невпокою, він зачав умлівати й одчув, гейби не важиться продовжувати. Та як він витріщався на її обличчя та постать, які наразі захопили всю його душу, щоби вигнати всі инші втіхи та скорботи, жага мовити до неї, знати, же вона чує його, почути їдне слово від єї на відповідь стала така нестерпуча, що він нагло й похапцем поновив свою приготівлю. Виступивши обережно з кола, він поклав невеличку жарівницю до його серця. Тоді він підніс вогонь до наявного в їй деревного вугля, а заки воно розжеврялося, одчинив своє вікно та вмостився, чекавши, обіч його.
Був парний вечір. Повітря повніло грозою. Чуття розкішного смутку виповнило йому мізок. Небо здавалося важчало та стискало повітря під собою. Штиб фіялкуватої відтіни просочував атмосферу, і крізь одчинене вікно входили пахощі далеких полів, котрі всі міські випари не могли придушити. Небавом вугля розжарилося. Космо покропив його ладаном і другими надобами, котрі він був позмішував, та ступавши всередині кола, повернувся лицем від жарівниці до люстра. Тоді, зупинивши очі на паніїному обличчі, він зачав тремтливим голосом повторювати потужну примову. Він недалеко зайшов, перше пані зблідла, а тоді, мовби поворотна хвиля, кров обмила всі свої береги кармазиновим припливом, а вона сховала своє обличчя в долонях. Тоді він перейшов до ще дужчого заклину. Пані випросталась і вимушено заходила кімнатою туди й сюди. Іще їден заклин; і вона здавалося шукала очима за якимсь предметом, на котрім ті багли випочити. Нарешті здалося, наче вона нагло помітила його; бо її очі зупинилися, повні й широкі, на йому, і вона поступово й дещо неохоче наблизилася до свого боку люстра, просто ніби його очі зачарували її. Космо ніколи не бачив її так близько передше. Теперки бодай очі стрілися з очами, але він не спромігся зрозуміти цілком вираз її очей. Вони були сповнені обережного благання, але було щось іще, же він не міг пояснити. Хоча його серце здавалося працює в горлі, він не дозволив би ніякому захвату чи неспокою відвернути його від його зáгаду. Дивившись тихо їй ув обличчя, він перейшов до наймогутніших чар, відомих йому. Нагло пані повернулася та вийшла крізь двері його відбитої кімнати. За мент вона ввійшла в його кімнату з правдивою присутністю; і забувши всі свої перестороги, він вистрибнув із чарівного кола й упав на коліна перед єї. Тамки вона стояла, жива пані з його пристрасних видив, їдна поруч його, грімовим смерком, у відблиску чародійного вогню.
— Чому, — сказала пані тремким голосом, — ти привів бідолашну панну сльотавими вулицями саму?
— Бо вмираю від кохання до тебе; але я тіко вивів тебе з люстра сюди.
— А, люстро! — і вона поглянула горі на його та здригнулася. — На жаль! Я тіко невільниця, доки те люстро існує. Але не думай, же се сила твого заклину привернула мене; то була твоя жагуча пристрасть бачити мене, що стукала у двері мого серця, закіль я не мусіла поступитися.
— То ти не спроможна мене кохати? — сказав Космо голосом слабким, ніби смерть, але сливе вевекавши з перечувань.
— Не знаю, — вона відповіла сумно, — не можу те сказати, покіль я збентежена від чар. Се була б навсправжнє надмірна втіха, покласти свою голову тобі на груди і рюмсати до смерти, бо я гадаю, ти кохаєш мене, хоч я не знаю… але…
Космо підвівся з колін.
— Я кохаю тебе, як… нє, не знаю що… бо відколи покохав тебе, нема ніц иншого.
Він схопив її руку; вона відсмикнула її.
— Ні, ліпше ні; я під владою твою, а тому я не можу.
Вона вибухнула сльозами та й собі впала на коліна перед його, казавши:
— Космо, якщо ти кохаєш мене, звільни мене ба від себе; розбий люстро.
— А чи побачу я тебе саму натомість?
— Не годна сказати, я не обманюю тебе, ми можемо ніколи не стрітися знов.
Люта борня здійнялась у Космових грудях. Наразі вона була під його владою. Він бодай не дратував її; і міг бачити її, коли заманеться. Розбити люстро — було б ізруйнувати все своє життя, вигнати зо свого світу єдину силющу ліпоту, яка там була. Усенький світ був би тіко за цюпу, якщо він ізнищить їдне вікно, що гледить у любовний рай. Досі не щирий у коханні, він вагався.
Із сумним зойком пані звелася на ноги: — Ет! він мене не кохає, він кохає мене ба не так, як я кохаю його; і на жаль! я багну ба більше його кохання ніж волі, що я прошу.
— Я не чекатиму баги, — ізгукнув Космо; і стрибнув до кутика, де стояв прездоровий меч.
Тим часом дуже поночіло; іно вуглинки кидали кімнатою черлений одблиск. Він вхопив меч за харалужні піхви та стояв перед люстра, але коли здійняв на його потужний удар важкою гардою, лезо напіввислизнуло з піхов і гарда вразила стіну над люстром. В той мент жахний грімовий ляскіт здавалося розірвав усеньку кімнату поруч їх; і нім Космо зміг повторити вдар, він упав непритомний на припічок. Коли він очуняв, виявилося, же пані та люстро зникли обоє. Його пойняла мізкова лихоманка, котра тримала його на канапці про тижні.
Коли його розум одужав, він зачав міркувати, що б могло статися з люстром. Бо пані, він сподівався, одшукала шлях назад, як була прийшла; але як люстро всмоктало її талан у свій власний, він був нагальніше стурбований тим. Він би не подумав, же вона винесла його геть. Воно було дуже заважке, ба якби не було заміцно примоцьоване до стіни, для єї сóвати його. Тоді знову він пригадав грім; котрий ізмусив його повірити, що то не була грімниця, але якийсь инший удар, же підбив його. Він виснував, що чи від надприродньої сили, котрій він викрив себе на гемонську кару, покинувши безпечне коло, чи яким другим робом, люстро либонь одшукало шлях назад до передущого власника; та, і подумати страшно, могло бути під сей замах іще раз продане, віддавши пані під владу другого чоловіка; же, як той користає свою владу не згірше за його самого, міг би прецінь надати Космо щедру рацію клясти власне вагання, що відвернуло його від негайної руйнації люстра. Насправжнє думати, же вона, кого кохав, і хто молив його про волю, мала б іще покладатися на ласку, якоюсь мірою, володаря люстра, і бути бодай відкритою для його тривкої позірки, само із себе було доста, щоби звести з розуму обережного коханця.
Бага видужати сповільнювала його цільбу; але врешті він був здатний виповзати надвір. Перше він пішов до старого гендляра, удававши, же шукає щось іще. Глузлива посмішка на стотовому обличчі переконала його, же тій відомо все про його; але він не годен був побачити його межи меблів альбо отримати від того які відомості, як от що з їм стало. Він висловив прикрий подив, почувши, же його вкрадено, подив, котрий, Космо відразу побачив, був удаваний; заки в той же час він іздумував, що старий бідолаха геть не був заклопотаний, жеби показати сю хибу за справжність. Сповнений горя, котре якомога приховував, він ісправив багацько шуканини, але без найменшого зиску. Певна річ, він не міг завдавати жадних питань; але він тримав свої вуха нашорошені для якоїбудь найвідлеглішої підказки, що могла б напровадити його на пошуковий напрям. Він ніколи не виходив без короткого важкого харалужного молотка біля себе, жеби міг розбити люстро в мент, що вщасливив би його визором його втраченого скарбу, якби той щасливий мент коли приспів. Чи він мав би побачити пані знову, було наразі за думку зовсім побічну й витиснуту здобутком її волі. Він вештався тутки й тамки, гейби тривожна мара, бліда та змарніла; серце йому без угаву краяла думка, чого вона могла б зазнавати — усе з його причини.
Їдного вечора він замішався в юрмі, що виповнювала кімнати їдного з найпізнаваніших паляців міста; бо приймав кожнісінький зазов, жеби не могти втратити жадну нагоду, яку б незначну, добути якісь відомості, що були б іспроможні прискорити його знахід. Тутки він вештався з кутка в куток, слухавши кожне випадкове слово, що він годен був упіймати, сподівавшись об’яви. Коли він досяг кількох паній, які розмовляли тихо в кутику, їдна їдній сказала: — Чи Ви чули про дивну хворобу принцизни фон Гаенвейс?
— Так; вона була хора вже понад рік. Се дуже сумно, бо в такої лепської стоти така жахна хорість. Їй було ліпше про декілька тижнів нещодавно, але кількома остатніми днями ті самі напади повернулися, либонь у супроводі більших мук ніж коли. Се геть незрозуміла сторія.
— Є сторія, пов’язана з її хоробою?
— Я чула тіко неповні мельдунки про те; але казано, же вона образила десь вісімнадцять місяців тому стару жінку, що віддано служила родині та по декотрих недоладних погрозах ізникла. Ся своєрідна враза трапилася небавом по тому. Але найдивніша частка сторії — її зв’язок зі згубою старовинного люстра, яке стояло в її одіжній кімнаті та з якого вона незмінно користала.
Тутки мовлянчин голос зійшов на шепіт; а Космо, хоч наслухáв усею душею, не зміг почути ніц іще. Він задуже тремтів, жеби зважитися звернутися до паній, ба якби було варто виявити себе їхній допитливості. Принцизнине м’я було йому добре відоме, та він її ніколи не бачив; запевне якщо не вона, в чому наразі він ледві чи сумлівався, була схилила коліна перед його тої жахної ночи. Наляканий привернути ввагу, бо через кволість не міг одновити незворушний позір, він вийшов надвір і дійшов до свої найманої кімнати; радий, же бодай знає, де вона мешка, хоча ніколи не мріяв наблизитися до єї в’явки, ба як годен був би дійти щастя визволити її з осоружної неволі. Він покладав надію також на те, що коли був несподівано довідався так багацько, другі й важливіші частки могли б одкритися перед їм небавом.
— Ви бачили Штайнвальда остатнім часом?
— Ні, я не бачив його про деякий час. Він сливе дорівнявся до мене в рапірі; і я гадаю, думає, же не потребує більше навчатися.
— Дивно, що з ним трапилося. Я, крий Боже, багну бачити його. Зараз пригадаю; я бачив його востатнє, як він виходив із лігва старого гендляра, до котрого, коли пам’ятаєте, Ви мене супроводили якось поглянути на деякий риштунок. То було цілих три тижні тому.
Сеї підказки було доста для Космо. Фон Штайнвальд був чоловік можний у дворі, добре відомий зо своїх безголових унад і шалених пристрастей. Сама можливість, же люстро мало б стати його власністю, була Космо за чисте пекло. Але грубі чи запальні заміри якогобудь штибу були б найневдатніші мати поспіх. Усе, що він баг, була нагода розбити згубне дзеркало; а жеби домогтися сего, мусів вичікувати. Він одмірковував багацько замірів у свої голові, але неспроможний визначитись із жадним.
Урешті, якось увечері, як минав будинок фон Штайнвальда, він побачив яскравіші ніж звикле вікна. Він постеріг про якийсь час та, бачивши, що кампанії зачали прибувати, поквапився домів і, як міг, убравсь по-багацькому, мавши надію замішатися в гості непроханий: утілити котру не було б жадної труднації для людини з його настановою.
У величній тихій опочивальні, у другій частині міста, лежала постать більше підхожа до марморяної ніж до живої жінки. Мертва чарівність здавалося зціпила їй обличчя, бо її губи були тверді, а очі заплющені. Її довгі білі руки схрещено на грудях, і жаден подих не тривожив їхній упокій. Поруч смерти люди розмовляють пошепки, нібито найглибший упокій з усіх може порушити гук живого голосу. Саме так, хоча душа була наочне поза досягом усіх мельдунків од чутоб, дві панії, які сиділи поруч єї, балакали найлагіднішим тоном тихого смутку.
— Вона так лежить про годину.
— Боюся, се не може тривати довго.
— Як вона змарніла про остатні кількоро тижнів! Якби вона тіко говорила та пояснила, чого зазнає, було б ліпше для єї. Я гадаю, вона має обмари у свому трансі, але ніц не може спонукати її посилатися на них, коли прокинеться.
— Чи вона коли розмовляє у сих трансах?
— Я ніколи не чула; але кажуть, вона часом ходить і якось перелякала жахно всю господу, зникши про цілу годину, а вернула змокла від дощу та сливе мертва з виснаження та зляку. Та ба тоді вона не дала б жадний мельдунок про те, що трапилося.
Ледві чутний шепіт із ще нерушних паніїних уст осе злякав її челядок. Після кількох невдалих спроб вимовити, слово «Космо!» вихопилося з єї. Затим вона лежала спокійно як передше; але тіко про мент. Із шаленим криком вона стрибнула з канапки проста на підлогу, здійнявши руки над головою, зчеплені та напружені, а її розшугакані очі палахкотіли світлом, заволала гучно, голосом бучно-веселим, гейби дух, що видобувся зі склепу: «Я вільна! Я вільна! Дякую тобі!» Тоді вона вергнулася на канапку та знайшлася плачем; тоді підвелася та закрокувала нестримно сюди-туди кімнатою з мішаними рухами втіхи й неспокою. Тоді звернулася до своїх застиглих челядок: «Хутко, Лізо, мої плащ і каптур!» Тоді тихше: «Я мушу йти до його. Покваптесь, Лізо! Ви можете піти зо мною, якщо бажаєте».
Наступного менту вони були на вулиці, поспішавши єю до їдного з мостів через Влтаву. Місяць був близько зеніту, а вулиці були сливе пусті. Принцизна небавом випередила свою челядку й була на середині мосту, перше та досягла його.
— Ви вільні, пані? Люстро розбито: Ви вільні?
Слова мовлено просто поруч єї, коли вона поспішала далі. Вона повернулася; а тамки, спершись на бильця в закапелку мосту, стояв Космо в пишному вбранні, але з білим і тремтячим обличчям.
— Космо!.. я вільна… І твоя служниця назавше. Я йшла до Вас наразі.
— А я до Вас, бо Смерть переробила мене на сміливого; але далі не зміг. Чи я спокутував цілком? Чи кохаю Вас трохи… справді?
— Ах, я знаю теперки, же Ви кохаєте мене, мій Космо; але що Ви казали про смерть?
Він не відповів. Його рука була притиснута до боку. Вона придивилася ближче: кров юшила крізь пальці. Вона рвучко обхопила його руками зі слабким гірким зойком.
Коли надійшла Ліза, то виявила свою господиню на колінах над мертвим блідим обличчям, котре всміхалося ві примарному місячному промінні.
–––––
І зараз я не скажу більше про сі дивовижні книжки; хоч я міг би розповісти багацько побрехеньок із них і міг би либонь пливко змалювати декотрі вступні думки глибшого штибу, які я познаходив у них. Через багацько днів, зі спекотного полудня до присмерку, я сидів у тій величній залі, похований у сих старих книжках і знову воскреслий. І сподіваюся, я виніс у свої душі дещо з випливів їхніх невмірущих аркушів. Під пізніші години заслуженого чи потрібного смутку, частки того, що я прочитав тамки, густо приходили до мене знову з несподіваною втіхою; котра не була даремна, ба хоч утіха могла б видаватися власне на безрідставну й марну.
GMD-200 