Ґоблінова паляцова заля
Відтак не забарилася топотня численних м’яких ніг, але небавом ущухла. Тоді Кудря стрілою полетів до отвору й дер, і шарпав. Боки обвалилися, і небавом отвір був йому задосить великий, щоби проповзти наскрізь. Він би не виказав себе, знову засвітивши свою лямпу, але смолоскипи відступай-гурту, що виявилося, відходив низкою довгим хідником од дверей свого вертепу, кидали навспак світла доста, жеби вможливити йому побіжний огляд покинутого ґоблінового житла. На його подив, він не зміг однайти ніц, що виріжняло б тоте з-помежи звичайних природних вертепів у скелі, у багацько яких він побував із рештою рудників під час добування. Ґобліни були говорили про вороття за залишками свого надібку: він не бачив ніц, же змусило б його підозрювати, же родина була знайшла там прихисток хоча на їдну ніч. Підлога була груба й кам’яниста; стіни рясно стирчали кутами; стеля, в їдному місці в двадцять стіп заввишки, у другому погрожувала його чолу; тоді як струмок, з їдного боку, не грубший за спицю, се так, але спроможний розповсюджувати вогкість іскрізь по стінах, тік донизу чолом скелі. А гурт попереду його через силу йшов під важкою ношею. Часом, у мерехтінні світла й тіні, він міг розріжнити Помагайла з його важкезною скринею на схилених плечах; тимчасом другий брат був сливе похований під чимсь, же виглядало на шталт здоровезної перини. «Де вони взяли пір’я?» — подумав Кудря; але гурт якраз ізник за зворотом шляху, тож Кудрі було зараз і безпечно, і потрібно супроводити їх, допоки вони не завернули знов, перше ніж він їх побачить, бо так би він міг загубити їх усіх. Він метнувся за ними, наче хорт. Коли він досяг рогу й обережно визирнув, то побачив їх ізнов трохи далі й нижче другим довгим хідником. Жадна з галерей, що він бачив тої ночи, не мала ознак праці людини — а чи ґобліна. Сталяктити, багато старіші за копальні, звисали зі стелі; а підлога була нерівна від брил і великих круглих каменів, що вказували на те, же колись там мусіла текти вода. Він почекав ізнов за сим рогом, покіль вони не зникли, завернувши за чережний, і довго так переслідував їх їдним хідником по їдному. Хідники все величнішали, і стеля їхня все рясніше вкривалася блискучими сталяктитами.
Се була доволі дивна хода, що за єю він стежив. Та найдивніша її частка були свійські тварини, що купчилися в ґоблінів межи ноги. Се правда, у них там не було диких тварин — бодай вони не знали жадну; але була разюча кількість приручених. Я мушу прецінь полишити якібудь спробунки їхнього природного дієпису в мої сторії на потім.
Зрештою, застрімко завернувши за ріг, він сливе кинувся в середину ґоблінової родини; бо вони там були вже поклали всі свої клунки на підлогу вертепу значно більшого за той, що залишили були. Вони були ще надто захекані, жеби розмовляти, инакше він би був отримав попередження про їхню зупинку. Він одсахнувся прецінь, перше ніж хтось його побачив, і добряче відступив, навстоячки чекавши, поки батько вийде, щоби піти до паляцу.
Дуже нескоро і він, і його син Помагайло вийшли та трималися переднішого напряму, тим часом Кудря пішов за їми з поновленою осторогою. Довго він не чув ані звуку, окрім чогось на кшталт швидкого плину річки всередині скелі; але врешті щось штибу віддаленого шуму стоголосого крику сягло до його вух, що прецінь небавом припинилося. Пройшовши добряче далі, він подумав, що чує окремий голос. Той лунав ясніше та ясніше, як він надходив, поки врешті не зміг сливе розрізняти слова. За мить чи дві, тримавшись за иншим рогом від ґоблінів, він удруге відсахнувся — сього разу з подиву.
Він перебував біля входу в пишний вертеп овальної форми, колись можливо велетенського природного водосховища, нині величезної ґоблінової паляцової залі. Вона піднімалася на жахливу височиню, але стеля складалася з таких блискучих матеріялів, а безліч смолоскипів, же їх мали при собі ґобліни, що юрмилися підлогою, освітлювали паляц так яскраво, же Кудря міг бачити верх цілком добре. Але він не мав жадної в’яви, наскільки неосяжним було се місце, поки його очі не звикли до його, що тривало не забагато хвилин. Грубі виступи на стінах і відкинуті смолоскипами від них угору тіні змушували боки палати виглядати, наче вони були повні статуями на підпорах і підставах, досягавшими безладних ярусів від підлоги до стелі. Самі стіни були, у багатьох місцях, зі славетно блискучих речовин, деякі з їх до того ж чудово забарвлені, що потужно протистояло тіням. Кудря не міг утриматися від питання, чи його рими мали б якусь користь проти такої безлічі ґоблінів, що виповнювала підлогу залі, і дійсно відчував значну спокусу почати свій крик: «Раз, два, три!», але оскільки не було жадної підстави проганяти їх та багато для намагання відкрити їхні задуми, він зберігав повний спокій і заглядав у дверний отвір та слухав обома вухами.
На другому краю залі, високо над безліччю голів, був схожий на терасу виступ значної височині, спричинений одступом верхньої частини вертепної стіни. На йому сидів король і його двір: король на троні, видовбаному з величезного бльока зеленої мідяної руди, а його двір на нижчих місцях навколо його. Король промовляв до їх, а оплески, якими се супроводжувалося, були тим, що Кудря чув. Один із двірських наразі звертався до натовпу. Кудря почув, же той казав наступне:
— Звідси стає очевидним, що протягом певного часу було два пляни, що опрацьовувалися в сильній голові Його Величности задля порятунку свого народу. Незалежно від факту, що ми були першими власниками земель, в яких вони нині мешкають; однаково незалежно від факту, що ми покинули ту землю з найвищих міркувань; незалежно також од самоочевидного факту, що ми перевершуємо їх так далеко в розумових здібностях, як вони перевершують нас у статурі, вони дивляться на нас, як на занепалу расу та збиткуються над усіма нашими витонченими чутобами. Але час сливе настав, коли — дякуємо генію винахідливости Його Величности — буде в нашій владі остаточно помститися їм раз і назавше за їхнє недружнє поводження.
— Даруйте мені, Ваша Величносте… — закричав голос од дверей, що Кудря розпізнав як того ґобліна, же за їм він був стежив.
— Хто він, що перебиває пана канцлера? — закричав другий поблизу трону.
— Тума, — відповіло кілька голосів.
— Він є вірний мій підданець, — сказав сам король повільним і величним голосом. — Хай він вийде вперед і говорить.
У юрбі утворився прохід, і Тума, піднявшись на плятформу й уклонившись королю, говорив так:
— Мосьпане, я би тримався спокійно, якби я знав, що лише мені відомо, якою близькою була та мить, на котру пан канцлер був щойно послався. Цілком імовірно, перше ніж мине ще їдин день, ворог проб’ється в мій дім — перетинка складає не більше за стопу навіть зараз.
«Зовсім не так багато,» — подумав собі Кудря.
— Сього самого вечора я був прибрав свої хатні ознаки; затим чим хутчіш ми готові здійснити плян, для виконання якого Його Величність зробив такі чудові приготування, тим ліпше. Я можу просто додати, що протягом кількох останніх днів я був угледів невеликий розлам у мої їдальні, який у поєднанні зі спостереженнями за плином річки, котра витікає там, же туди входять лихі люди, переконав мене, що поряд із сим місцем мусить бути глибока затока в її річищі. Се відкриття, я вірю, багато додасть до инших неоглядних сил під рукою Його Величности.
Він зупинився, і король милостиво визнав його промову нахилом свої голови; по чому Тума, після поклону Його Величності, зіслизнув донизу межи решти сірої юрби. Тоді канцлер підвівся й підсумував.
— Відомості, які велебний Тума дав нам, — він сказав, — могли б мати велике значення на даний момент, якби не той другий задум, уже згаданий, що природно має перевагу. Його Величність, несхильний удаватися до крайнощів, і добре усвідомлювавши, що такі заходи рано чи пізно призведуть до насильницької протидії, був надумав фундаментальнішу й усеосяжнішу міру, про яку мені не треба ніц більше говорити. Чи буде Його Величність успішний — наче хтось сміє сумніватися? — тоді мир, цілком на користь ґоблінового королівства, буде закріплено бодай на покоління, наданий абсолютно певно від тої поруки, що її Його Королівська Високість королевич матиме та утримуватиме задля гарної поведінки своїх родичів. Чи Його Величність зазнає невдачі — же її хто сміє навіть уявити в своїх найпотаємніших думках? — тоді буде час здійснити з невблаганністю задум, що на його Тума посилався, до якого всі наші приготування навіть зараз уже завершено. Провал першого зробить із остатнього трібний.
Кудря, розумівши, що збори добігають кінця, і же було мало шансів на повніше розкриття якогобудь пляну, наразі подумав, що обачно втекти, перше ніж ґобліни почнуть розходитися, і тихо сковзнув геть.
Не було багацько небезпеки зустріти яких ґоблінів, бо всі чоловіки прецінь були лишилися позад його в паляці; але існувала значна небезпека, же він хибно поверне, бо зараз у його не було жадного світла, і тому він залежав од свої пам’яти та своїх рук. По тому, як залишив позад себе відблиск, що виходив із дверей нової Туминої оселі, він був геть без наводу, у котрому очі його були так зацікавлені.
Він був найбільше стурбований, жеби дістатися крізь отвір навспак, перше ніж ґобліни повернулися б винести залишки своїх меблів. Не те, що хоч трохи їх боявся, але оскільки було найважливіше, же він має докладно розвідати, що зп пляни вони плекали, то не повинен спричиняти найменшу підозру, же за ними був стежив рудник.
Він заквапився, мацавши дорогу вздовж стін скелі. Не будь він дуже сміливий, мусів би бути дуже стривожений, бо не міг не розуміти, що як загубить свій шлях, було б найважчою справою в світі віднайти його знов. Ранок не принесе світло в сі простори; і найменше за все про його, хто був відомий як особливий віршомаз і переслідувач, можна було очікувати люб’язности з боку ґоблінів. Добре було, баглося йому, узяти б із собою свою лямпу та пуделко з губкою, що про їх він не думав, як так нетерпляче скрадався за ґоблінами! Йому баглося сего поготів, як за мить він виявив свій шлях забльокований і не міг іти далі. Не було жадної користи повернутися, бо він не мав зеленої в’яви, де зачав був іти хибно. Механічно прецінь він продовжував обмацувати стіни, що його оточували. Його рука натрапила на місце, що тамки крихітний потічок води збігав донизу по переду скелі. «Який я дурний! — сказав він собі. — Я навсправжки в кінці свої вандрівки! І є ґобліни, що повертаються перенести свої речі!» — додав він, як червоне блимання їхніх смолоскипів з’явилося в кінці довгого хідника, же вів до вертепу. Миттю він кинувся на підлогу та поповзом пробрався крізь отвір навспак. Підлога на другому боці була на кілька стіп нижча, що полегшувало вороття. Все що він міг ізробити, се підняти найбільший камінь, якого був вийняв із отвору, та примудритися заштовхнути його знов. Він сів на купу руди й замислився.
Він був доста певний, що остатній ґоблінів задум був затопити копальню, проламавши випускні отвори для води, накопиченої в природному сховищі в горі так само, як і бігучу її частинами. Поки бік, видобуваний од рудників, залишався відокремлений од оселеного ґоблінами, вони були не мали жадної можливости зашкодити їм таким робом; але нині сей прохід проламано наскрізь, а ґоблінова частина виявилася вищою в горі, Кудрі було ясно, що копальня б могла бути зруйнована за годину. Вода завше була за головну небезпеку, що на єї наражалися рудники. Вони зустрічали часом трохи задушливого газу, але ніколи не вибуховий болотяний газ, такий поширений у вугальнях. Отже, вони береглися, як тільки бачили появу якоїбудь води.
У висліді своїх роздумів, поки ґобліни були зайняті у свої старій домівці, Кудрі здалося, що було б найліпше забудувати всю сю повздовжню, заповнивши її каменем і глиною чи вапном, так щоби не лишилося жадного найменшого каналу для води потрапити всередину. Не було, утім, жадної нагальної загрози, бо виконання сего ґоблінового пляну обумовлено провалом того невідомого задуму, який мав перевагу над сим; і він був найбільше заклопотаний тримати двері для спілкування відчиненими, жеби він міг, якщо можливо, розкрити той перший плян. У той же час, вони не могли б відновити свої перервані роботи про потопу непомітно для його; коли, як стати всім гуртом до справи, єдиний наявний випускний отвір міг би бути зроблений непроникний для якоїбудь маси води за одну ніч; бо виповнивши вщерть повздовжню, їхня дамба була б підперта з боків од самої гори.
Щойно він виявив, же ґобліни були пішли знову, він засвітив свою лямпу та продовжив заповнювати зроблений од себе отвір такими каменями, що їх би він ізміг за бажання вилучити. Затим він подумав, же ліпше піти додому та трохи поспати, бо йому може випасти нагода бути на ногах ще добряче багацько ночей.
Яке приємне нічне повітря здавалося назовні гори після того, що він був пройшов її всередині! Він поквапився під гору, не зустрівши жадного ґобліна дорогою, і кликав та стукав у вікно, допоки не розбудив свого пана батька, що небавом устав і впустив його. Він розповів йому всеньку сторію; і достоту як був очікував, його батько розважив, що найліпше не розробляти сю матку далі, але водночас вряди-годи прикидатися, же роботи там іще провадяться, аби ґобліни не могли мати жадних підозр. І батько, і син потому пішли в ліжко й незбудно проспали до ранку.
GMD-200 