Хвантазії: Розділ XV

Олександер. Коли Кампаспу доведете до пуття Ви?
Апеллéc. Не доведу ніколи: бо завше в безумовній
красі є щось понад мистецтво.

Лілі. Кампаспа.

І теперки, яку пісню мав я співати, щоби зняти габу з мої Ізіди, якщо вона навсправжки була притомна незрима? Я поквапився геть до білої залі до Хвантазії, нехтувавши незліченні лепські постаті, що юрмилися на мому шляху: вони могли перетинати мій погляд, але незриме займало мій розум. Я довго вештався сюди-туди мовчазною містиною: жадна пісня не прийшла. Моя душа була не доста тиха для пісень. Іно в тиші й пітьмі душевної ночі тоті зорі нутрішнього небосхилу спадають до свого нижчого поверху зі співочих теренів з високости й осявають свідомий дух. Осе всі зусилля були марні. Якщо вони не прийшли, їх не можна знайти.

Наступного вечора було просто те саме. Я походжав черленим мерехтінням мовчазної залі; але самітно, як тамки походжав, так і душа моя самітно тупцялася залями розуму. Урешті я вступив до їдної із заль із подобами. Танець щойно розпочато, і я був утішений переконатися, же вільний од їхнього зібрання. Я йшов далі, заки не прийшов до святого кутика. Тамки я знайшов підставу, просто як лишив був її, зі слабким мерехтінням білих стіп, ще випочивавшим на мертвій чорності. Скоро я забачив його, зараз іздавалося почув притомність, що жадала стати зрима; і як була, закликала мене подарувати їй її власну прояву, жеби вона могла сяти мені. Пісенна сила прийшла до мене. Та в мент, як мій голос, хоч я співав тихо та лагідно, ізбурив повітря в залі, танцюристи здригнулися; прудка звивиста юрма затремтіла, утратила свою форму, поділилася; кожна постать застрибнула на свою підставу та стояла, уже не жива неспинно, а застигла, буцім жива, мармурова постать, що всею формою створювала вираз єдиного стану чи дії. Тиша розкотилася, мов духовний грім, пишною залею. Моя пісня втихла, злякана свою власною силою. Та я побачив у руці їдної з постав ближче до себе гарфу, чиї струни ще дрижали. Я пам’ятав, же як вона була стрибала повз мене, її гарфа ледві торкнулася мої руки; тож мармурові чари не огорнули її. Я скочив до єї та благальним рухом поклав свою руку на гарфу. Мармурова рука, либонь із свого дотику до незачарованої гарфи, мала доста сили, щоби попустити свій хват і поступити мені гарфу. Жаден инший рух не вказував на життя. Інстинктово я вдарив у струни та заспівав. І без відгалю записати свою пісню, я зазначу тутки, же як я проспівав перші чотири рядки, найгарніші стопи стали вияснюватися на чорній підставі; і коли я співав, наче габа здіймалася спереду постати, але габа невидима, тож подоба виступала перед мене не так од розвитку, як од найдрібніших ступенів додаткової височині. І заки співав, я не чув, що стояв біля подоби, як се запевне видавалося, а що справдешня жіноча душа виявлялась од послідовних щаблів утілення й вислідної з’яви та виразу.

Лепськії стопи міцно посаджені є
Білі луки на ружеві п’яти!
Звідти жизне джерело б’ючке пульсує,
Горі сіпа перед очі стати!
Найстотніше знає найменше зневаги;
Стопи землею лагідно ходять:
Се сповнена вщерть життьової наснаги
Жінка, що спала, верху доходить,
Похиле трохи підбитє, повстань, жени,
Дуже та ніжне, повне та вільне;
Ближче до широких міцних колін сягни,
Мов сподівання, м’яке й повільне.
Мовити жага! Ото трояндами як
З листя до квіття життя буяє,
Кожна доладня відміна ще ліпше так
Словесну могутність розкриває.

Осьо! Небоязко горі та назовні
Лепські змахи, звиви, сплески білі!
Здійма щільна сполука стовпів церковних
Таїнства святі закам’янілі.
Серце моє! Які подарунки вгорі
Притулені дивні на ті сходи!
Якась велична мрія зноситься горі
Кручено-гнено-хиткої вроди.

Пасма та каблуки, та горби, та балки
Мої захоплені очі беруть;
Якийсь апокаліпсис стане небавки,
Якийсь новий боговитий світ чуть.
Незримо ділена і бубнява на взір,
Кралина величність провіщає,
Нових думок і див рясно, як в небі зір,
Вздрійте жизний дім, що розбухає!

Раптово видані, не заборонені,
Зідхання вічні, досі ті самі…
Вершини гірні снігові, приховані
У всеосяжнім імлистім сяйві.
Але духу в передранішню годину
Слів для прикрого жалю бракує;
Знаходить безгучне зідхання єдино —
Будує сходи та знов крокує.

Серце, крале, сподіваючись таємно,
Двірську пару шле свою блукати;
П’ясті, сліпі п’ясті, дивні мари ревно
Напівобмаць напівобіймати;
А руці шляхетні до серця хилитись;
Близить домів Лепська Міць вороття
Скрижити руці знову схиститись,
Звідтіль ті в кохан-зіллі небуття.

Схили свої з зористого сяйва плекай,
Правдивий у жіночності Духу!
Крутовину свою біло-сяйну здіймай,
Пнись до доброї пори щодуху.
Мовчазний на клапті роздереться простір,
Аж гульк осяйний стовп стоїть уже,
Коронуватись дивом готовий просто
Од руць будівничих щасних дуже.

Цілість ліній увсібіч простір долає,
Гейби водограйна плюща пада.
Ось, підборіддя, перша риса виступає,
До решти лиця легка засада!
Мова поруч; а, бачиш, рум’янець грає,
Солодкий губи й подиху прихід!
Круг уст мляву тишу, мовчанку чекає
У засвіти із захвату відхід!

Ширся вперек троїстою кривиною,
Луче благовісний, вишня губа!
Звільни їх з божистим уломом; хмарою
Най шугнуть і пірнуть літні слова.
О Любов-невмирако, ти є немовна?
Матимем твою мову над слова;
Бездітна ще тендітна та невимовна
Брама до мелодійного житла.

Ніздрі розгортай небоязко допіру,
Гордуй у тихій невтямі ти там,
Певне се мусить бути щось не в заміру,
Що великий Пан пояснив би нам!
Поглиблюй, сповнюй якимось сенсом ніжним
Чисте, миле паніїне лице.
Ось, сліпучий пишний омах сніжний!
Люзний дух благодаттю сходить се.

Дві тихі озері з топленої слави
Обстали незазнаний глиб умить!
Моргавки перебіжні та златоглаві
Долають затоки, а там мла спить.
Ся радісна брама назовні нарешті,
Що прагне мене сповнити ущерть:
У дощі зі світла та смутку до решти
Втечуть її любові й туги геть!

Од сюрпризу, завбаченого достоту,
Од подоби вражений замовчу;
Подоби ще величнішої за тоту,
Що ба стає в захопленім очу.
Здрю я в душу крізь воду в затоках повних,
Споглядати б міг, не згублюся нім;
Вандрувавши вглиб лябіринтів духовних
У безбережнім морі тім німім.

Вікна, одчинені до слави святої!
Час і простір, о, ген-ген полину!
Жінко, ах! береш гору ти наді мною,
А я з надміру прихилля гину.
Повне незайманої тихости вище,
На чолі чарівливе величчя,
Праджерела там є непромовлені ще;
Неосяжне незмінне обличчя.

Маківки вгорі дивну гору квітчають;
Вись і долина завинені в ніч;
У своїх яскинях унизу ховають
Моцну жіночість про низку сторіч.
Минущі хворми, од зверхніх Жадань Людських
Аж ген до самих Божистих Ознак,
Не годен жаден чоловік чи жінка в їх
Розкрити сяйво пресвяте їднак.

Карбовані присінки збоку само-но
На око на побіжне ледь видкі,
Стоять самотні, тихі, без планиць ото
Ворота для мелодії вхідні.
Та всі згуки влітають сміливі такі,
Плач і цілунок, і пісня, і квиль,
В їхні галерії, у повітрі звідні
На таємничий та байдужний штиль.

Ти наморена є, красолиця, тож знай,
В одчаї слабкім напівутішнім,
З вершини ти переливаєш через край
Із косопаду плющу розкішну;
Ховавши, що створила ти мимоволі,
У габу в напівпрозору мару:
Отак-от у пом’якшеній авреолі
Сяє місяць крізь туманну хмару.