Вихід з-під землі — Зімове море — Камінна плятформа — У човні — Південний смерк — Виспа.
У квиллі вітровім, у клекті морянім
Гайне.
Та й уві свому зідху власному груднім.
Егеж, доба нова навсправжнє стане, а тамки світло, і людина прокинеться від снів величних та знову велич снитиме, бо ніц не збулась, проче сну.
Жан Пауль. Геспер.
Не знаю, як я витривав сю похмуру частину свох вандрів. Не кладу в голову, щоби мене підтримувала сподіванка, же колибудь світло проб’ється до мене; бо я ледві чи думав за те. Я йшов далі з млявою впертістю, часом змінною на некерований смуток; бо щораз більше зростало в мені переконання, же я ніколи не мав побачити білу пані знову. Могло видаватися на дивне, що з которою я був так мало спілкував, то вона б мала поглинути всі мої думки; але допевне будять кохання в которих душах дарунки надані, а в которих — прийняті. Опріче захвату й гордощів, же мої співанки були покликали лепське сотворіння до життя, ся ж обставина спонукала мене відчувати до єї невимовну ніжність вкупі зі штибом власницького чуття на єї; бо так ґоблін Себéлюб дарував би янгола Любов. Як до сього всього додати нездоланне чуття од її вроди та беззаперечну певність, що се був поправний вказ на її душевний чар, можна було зрозуміти, як так скоїлося, же моя уява вщерть виповнила мені душу грою зо своми власними розмаїтими барвами й ладом навколо постати, що ще була стояла, благодатна мармуряна променистість, посеред свої білої залі посеред хвантазії. Час не змигнувся, бо я поринув у думки. Либонь се також було почасти підставою геть не потребувати харчу та ніколи не міркувати, як би якийсь доп’ясти, про сю попідземну частину від моїх вандрів. Як довго вони тривали, я не зміг би сказати, бо не мав жадних засобів для міряння часу; а як я зоглядався позад себе, була така незгідність між ухвалами мої уяви та моїм твéрезом про збіглий часовий тривок, же я розгубився й облишив усі спроби виснувати щось про сю справу.
Сива мла постійно збиралася позад мене. Як я зоглядався навспак у минуле, ся мла була за середовище, а крізь його мої очі мали напружуватися побачити перебуте; і біла паніна постать одступала в незнаний край. Урешті камінна країна зачала зіступатися знову навкруги мене, щодалі й поволі вужчала, заки я не виявився ще раз на марші в камінному переході, а мої випростані руки могли торкати обидва його боки. Він вужчав іще, нім я не мусив рухатися обережно, щоб уникнути ударяння об стирчасті скельні шматки. Стеля чимраз нижчала, нім я не мусив перше горбитися, а тоді братися рачки. Се нагадало снища з мальства; але я не дуже сполохався, бо чув певність, же се був мій шлях і моя єдина сподіванка залишити Фейляндію, а тая Фейляндія мені сливе була набридла.
Урешті проминувши раптовий закрут у переході, а крізь тотий закрут мав пропхатися, я побачив за кількоро подвійних ліктів попереду себе давно забуте денне світло через невелику дюрку, а до єї стежка, якщо її так можна було теперки назвати, вела мене. Через великі труднощі я відбув тоті остатні кількоро подвійних ліктів і вийшов на світло. Я стояв над зімовим морем із зімовим сонцем просто на кількоро стіп звиш крайнеба. Надмор’я було голе та пустельне, та сиве. Сотні безнадійних хвиль сунули кóтом до берега, падали знеможені на пляж зі здоровезним безформим каміняччям, а тотий пляж здавалося витягнувся на верстви й верстви в обох напрямах. Не було ніц для ока, опріче мішаних шарих тіней; ніц для вуха, опріче водóплескової навали, ревливої трощі та стогону від хвиль, що відступали. Жадна скеля не здіймала захисний тягар над похмурим довкіллям; ба та, що з єї я був із’явився, підносилася ледві чи на стопу над дюрою, що єю я дійшов був смутного дня, смутнішого ба за кинутий мною гробівець. Надмор’я підмітав зимний смертенний вітер, здавалося видмухнутий із блідавого хмарного рота на обрії. Ознак життя не видко. Людське втілення довколишньої природи, я блукав каміняччям через увесь пляж. Вітер дужчав; його пронизливі бирси провівали мені душу; шум вергався вище горі каміняччям, кількоро мертвотних зір заблимали від схід-сонця; плескіт од хвиль гучнішав і далі безнадійнішав. Темна хмарна завіса піднялася, блідонебе дертя засяло поміж її сподом і моряним краєм, ізвідтіля гунула крижана штурма морозяного вітру, що дерла воду на скалки на свому шляху та вергала буруни в ревливі купи на дике надмор’я. Далі мені невидержка.
— Мене не замордувати на смерть, — крикнув я. — Я стріну її на півдорозі. Життя в мені ще доста, жеби припровадити мене Смерті перед очі, а тоді я помру нескорений.
Перше споночіло, я був спостеріг, хоча не так щоб зацікавився, же в їдній частині в надмор’ї низька камінна плятформа здавалося вибігала ген посеред подертих вод.
До єї я ниньки йшов, дершись на гладеньке каміняччя, а до тотого каміняччя ба ледві чи й часточка з водоросту причепилася; і знайшовши її, я заліз на єї та простував єю, скільки міг здогадатися, у карколомний гармидер. Я туж-туж тримався на ногах через вітер і море. Хвилі не раз сливе змивали мене з мої стежки; але я тримався шляху заки не досяг кінця низького рогу, а ріг тотий, у підупалих хвилях, підносив добряче багацько стіп над поверхом, а в здійнятих укривався їхніми водами. Я став на хвильку й зазирнув у хилитку безодню під собою, тоді пурнув стрімголов у здиблену хвилю внизу. Благословенство як од материного цілунку здалося зійшло мені в душу; спокій, глибший за тотий, що ходить у парі з одкладеною сподіванкою, скупав мені дух. Я глибоко поринув у води і не шукав вороття. Я чувся, гейби ще раз величезні руці букового дерева обіймали мене, гамували по перебутому безголовлю та казали мені, наче малій хорій дитині, же назавтре мені поліпшає. Води самі підняли мене, мовби ніжними руцями, до поверху. Я дихав ізнов, але не розняв очі. Дивитися не хтілося на зімове море й безжальне сиве небо. Тож я плив, нім щось лагідно не торкнулося мене. Се був невеличкий човен, що плив поруч. Як він потрапив туди, я не годен сказати; але він здіймався й опускався на воді та далі торкався мене, як падав, гейби людина сповіщала, же ратунок близенько. Се був невеличкий живобарвий човен, здавалося вкритий блискучою лускою, як тота на рибі, усіх яскравих веселчаних кольорів. Я заліз у човен і ліг усподі з чуттям цілковитого спокою.
Затим я нап’яв на себе пишну важку шарлатову габу, що була поруч; і досі навлежачки, знав із водного плюскоту, же моє невелике суденце хутко пливло вперед. Геть не виявивши прецінь тотого штурмового руху, що його море було показувало, як я споглядав на його з надмор’я, я розплющив очі; і подививши перше горі, забачив понад собою тепле південне нічне глибоке фіялкове небо; а тоді, підвівши голову, забачив, же я хутко пливу літнім морем на остатньому краю південного смерку. Сояшна авреоля ще стріляла геть слабкими крайчиками від свого найдовшого проміння над хвилястим обрієм і не забирала їх. Се був смерк на бéзвік. Зорі, велетенські й щирі, як діточі очі, із любістю схилилися долі до води; а відбиті зорі всередині здавалося зринають, мов охочі стріти їхні обійми. Та коли я позирнув долі, мої очі стріли нове диво. Бо я плив понад усею свою Минувшістю, а вона мов крізь сон виявлялася попід хвилею. Мої діточі поля линули проз; авдиторії про мої молодечі студіювання; вулиці у величезних містах, що я там був мешкав; і гурти з чоловіків та жінок, же в їх я томився, шукавши за спочинком. Та такі невиразні були сі видива, що часом я гадав, же плив плитководим морем, і дивне каміння та ліси з морських рослин спокушало мої очі, задосить перетворені від чар від уяви в добре знані предмети й простори. Иноді досі люба постать здається лежить близенько унизу вві сні; а повіки тремтять, ніби ось-ось одтулять розбуркані очі; а руці здіймаються горі, гейби снять про спиток знайти задовільне товариство. Але сі рухи могли б зайти йно з гойдання води поміж тотими постатями та мною. Небавом я вкинувся в сон, подужаний втомою та втіхою. У снах про невимовну радість — із відновленого побратимства; із наново народжених обіймів; із кохання, а воно каже, що ніколи не вмирало; із облич, же були позникали бознаколи, досі промовляють з усміхом на устах, що не знають ніц про могилу; із прощ проханих і дарованих з такою розривною повінню з кохання, же я сливе радів, що набрався був гріха — так я перейшов сим похмурим смерком. Я прокинувся з чуттям, же мене ціловано й кохано за уміщене в мому серці; і виявив, що човен мій пливав безрушно попід травнистим берегом попід невеликою виспою.
GMD-200 