Хваназії: Розділ XVII

У прірву — Під землею — Ґобліни — Стара жінка — Усе позаду.

Мусить вийняти душу з мене се,
Перш я гадав, зневірившись сливе;
Прецінь стерпів я і терплю осе —
Іно як, не питайте мене.

ГЕЙНЕ.

Як задніло, се уможливило дію, але заразом дало мало втіхи. Щойно примітно обвидніло, я зазирнув у прірву, але не міг про годину з гаком бачити доста добре, щоби назнати її єство. Урешті я побачив, же се був сливе сторч, одкритий гейби похапцем викопана криниця, тіко дуже велика. Я зовсім не міг укмітити дно, і лишень як сонце навсправжки зійшло, я виявив щось штибу природних сходів, завчасто трохи більших ніж бажано, а сходи ті провадили коло по колу вирлом, опускавшись шрубувато в його безодню. Я відразу побачив, же се мій шлях, і без миттєвого вагання, радий залишити сояшне світло, що якнайлютіше витріщалося на мене, зачав своє вильнé зішестя. Воно було вельми важке. Де-де я мав чіплятися каміння мов пергач. В їдному місці я впав зі стежки долі на чережний поворотний звій сходів; а той, що був ширший у сій окремій частині та відходив од стіни простокутньо, безпечно прийняв мене спертого на власні нозі, хай почасти очамрілого через пóтрус. Нівроку зійшовши, я виявив, же сходи кінчаються біля вузького отвору, а отвір той уходив у скелю поземно. У його я вповз, а ввійшовши, мав місця просто окрутнутися. Я вистромив голову в руру, що єю був ізійшов на низ, і роздивився свій додільний шлях. Подивившись горі, я побачив зорі; хоча сонце мусило бути під сей час високо в небесах. Подивившись долі, я побачив, же рурині боки спускаються прямовисно, гладенькі наче шкло; а далеко під собою побачив одсвіт якраз таких зір, що я бачив у небесах, як дивився горі. Я окрутнувся знов і проповз до середини деяку відстань, тоді хід поширшав, і я по довгому часі був годен стояти і йти випроставшись. Шлях усе ширшав і вищав; нові стежки відгалужувалися навсібіч; величезні відкриті залі з’являлися; нім я врешті не виявив, же вандрую підземною країною, а в країні тотій небо скельне, а намість дерев’я та квіття є йно химерне скалля та каміння. І заки я йшов, облягали мене все чорніші думки, нім я врешті геть не зневірився відшукати білу пані: я вже не мав її собі за свою білу пані. Як тільки вимагався вибір, я завше обирав стежку, що здавалося вела донизу.

По довгому часі я зачав назнавати, що сі краї пообселювано. Із-поза каменя різкі рипучі сміхові сальви, повні лихого гумору, лящали мені в ушу, а роззирнувшись навкруги, я побачив дивну стоту, ґобліна зі здоровезною головою та нісенітними рисами, просто такого, як тоті портретовані в німецьких дієписях і вандрівках як кобольди. «Чого Вам треба від мене?» — я сказав. Він указав на мене довгим пузвеликим пальцем, дуже грубим біля кореня та загостреним до кінчика, і спитав: «Хе-хе-хе! Що Вам треба тутки?» Тоді, змінивши тон, він продовжив із глузливою покірністю: «Високоповажний пане, будь ласкавий прибрати від своїх рабів свою блискучу величну присутність, бо твої раби не здужають витривати її ясність». Другий із’явився та примовився: «Ви такий великий, Ви приховуєте від нас сонце. Ми не годні бачити через Вас, і нам так зимно». По сьому постав зусібіч найжахніший ґвалтовний сміх од голосів штибу тотих діточих за гучністю, але гугнивих і верескливих як тоті старечі, хоча, на жаль, без їхньої кволости. Казкові гемони усіх химерних потворних шталтів і хвормою, і визором, і всіх розмірів од їдної до чотирьох стіп здавалося нагло зчинили навколо мене цілий гармидер. Урешті по довжелезному ґерґоту од балачки межи собою незнаною мені мовою та по здавалося б нескінченному жестикулюванню, раянню, штовханню ліктями та беззастережним сміховим сальвам, вони втворили кільце довкола їдного з їх, а той видерся на камінь та, радше мені на подив і трохи на страждання, зачав співати голосом, згідним свою вдачею з його балачкою, од початку до кінця пісню, що єю я був приніс світло в очі білій пані. Він співав також тим самим штилем; і повсякчас добирав глузливої благально-шанобливої міни; супроводжувавши пісню перекрученими рухами, гейби хто грав на лютню. Усеньке збіговисько справляло мовчанку, крім як на край кожної строфи, тоді вони ревли й вигецували, і вигукували з реготом, і вергалися на землю в справжніх альбо вдаваних судомах од утіхи. Скінчивши, співак кинувся з кам’яного вершечка, обернувши п’яти над головою кількораз у свому спуску; а як зупинився, був на власній голові на чолопку, а на йому пострибав навколо, вироблявши найбезглуздіші рухи нозями в повітрі. Після чого виник невимовний сміх, а його заступила плюща з невеличких камінців з незліченних рук. Вони не могли істотно зашкодити мені, хоча врізали мені голову й обличчя. Я зважився тікати, але всі вони гунули на мене та, запопавши кожну частину, що дозволяла себе вхопити, цупко тримали. Гурмившись коло мене, буцім бджоли, вони вигукували мені в обличчя комарячу кишняву з роздратованих промов, а серед тих промов найгустіше повторювалося: «Вона не буде Вашою; вона не буде Вашою; хе-хе-хе! Вона для ліпшого чоловіка; як він її буде цілував! як він її буде цілував!»

Гальванічний потік од сеї зловтішної батарії сплодив у мені шляхетну гискру, і я голосно мовив: «Гаразд, якщо він ліпший, най вона буде його».

Вони миттю випустили мене та відступили на крок чи два, рясно спливши бурчанням і йойкотом, як ото з неспогаданою та незадоволеною похвалою. Я ступнув крок чи два вперед, і стежка миттєво відкрилася мені посеред вишкірених малих блазнів, що найпоштивіше віддавали мені чолом обаполи, як я проходив. Пройшовши кількоро подвійних ліктів, я озирнувся назад себе й побачив їх усіх, же стояли доста тихо, пасли мене очима, гейби незліченна хлоп’яча школá; заки їден не обкрутився нагло й із голосним зойком не кинувся поміж инших. Вмент весь загал став за їдну покорчену й валену купу із закривин, що нагадала мені живі піраміди зі зміїного плетива, же про їх вандрівці мельдують. Щойно хто викараскувався з валяви, зараз він одскакував на кількоро ступенів, а тоді з розбігу й із перекиданням вергався обертаний у повітря та спускався всею свою вагою на здійманий поборчий зáмут із химерних постатей, на вершечок. Я лишив їх заклопотаних сею шаленою та либонь бездоладною втіхою. А йшовши, я співав…

Як на славнішого, прічко, ти ждеш,
Осторонь ридатиму я;
Вгодно мені, що ти своїм назвеш
Славнішого, алилуя.

Бо серцю дім кохання будує,
Вільне серце в тому домі,
Безхатнє серце в мандрах бідує,
Ти й воно ще незнайомі.

Хтось мусить страждати: я, бо їй я
Віддам свою частку отсе.
Візьми її, гідніший ти, ніж я…
Прецінь я мирячий, серце!

Постане з гойности великий сум!
Дарунок ніким не взятий!
Та поступатися з любов’ю сим —
Се геть до ладу вчиняти.

А тоді маленька пісенька піднеслася в мої душі; і я відчув на мент, заки вона сумно слабшала в мені, гейби я був іще раз совманився по білій залі по Хвантазії в чарівному паляці. Та се тривало не довше за пісню, як побачимо.

Той свою фіялку не дратує,
Хто багне, щоб та пахтіла:
Инак пахом вона не вшанує
Зі скарбу свого, змарніла.

Свої пані у вічі ласкаві
Надто довго не дивися;
Слава в їх зів’яне, та й по славі,
Так чинити не годиться.

Не підходь до діви надто близько,
Не стискай шалено тоді;
Ин-як велич занепаде низько,
Й омилиться серце тобі.

Сміховий хряскіт, недоладніший і глузливіший за якийбудь чутий мною, вдерся мені до вушу. Подивившись у напрямі до звуку, я вздрів маленьку літню жінку, прецінь значно вищу за ґоблінів, же я їх допіру лишив, що сиділа на камені збоку стежки. Вона підвелася, як я наблизився, і пішла мені назустріч. Вона була дуже проста й буденна на взір, не бувши бридко потворна. Знявши очі мені у вічі з нісенітною глузливою посмішкою, вона сказала: «Хиба ж не шкода, же у Вас нема гарної дівчини гуляти поєдині з Вами сею втішною країною? Як би всеньке виглядало на инше? хиба нє? Дивно, же хтось може ніколи не мати того, що йому найбільше до вподоби! Як би квітли троянди й отаке все, ба в сій пекельній норі! хиба нє, Анодосе? Її очі осяяли б сю стару яскиню, хиба нє?»

— Як до файної дівчини, — одказав я.

— То не так багато важить, — одповіла вона, — дивіть сюди.

Я повернув був геть одказавши, але наразі я зупинився та подивився на єї. Як недосконалий і непривабливий пуп’янок може нагло розпукнути в найчарівнішу квітку; альбо радше, як сояшний промінь розблискується крізь незґрабну хмару й одміняє землю; так розблиснулося чудовно вродливе обличчя, нібито крізь непривабливий жіночий твар, розваливши його від світла, як воно з’являлося крізь його. Літнє небо постало понад мене, сиве від шквари; накрай сяйного дрімливого круговида бовваніли навдалі вкриті снігом гірські шпилі; а поруч мене з велетенської скелі падав долі водяний шар, несамовитий од свої власної втіхи.

— Лишайся зо мною, — сказала вона, звівши своє вишукане обличчя й дивившись невідступно на мене.

Я відступив. Знову пекельний сміх ляснув мені у вушу; знову скалля позасклеплювалося довкола мене, а нічвидна жінка дивилася на мене лихими глумливими карими очима.

— Ви будете мали свою винагороду, — сказала вона. — Ви будете бачили свою білу пані знов.

— Тоє не у Вашій волі залежить, — одказав я й повернувся, і лишив її.

Вона провела мене чергою зі сміхових зойків, як я став на свій шлях.

Тутки я можу спогадати, же бодай тамки завше було доста світла бачити свою стежку і на кількоро подвійних ліктів обаполи себе, я ніколи не міг ушукати джерело на сю сумну тогосвітню ілюмінацію.