Хвантазії: Розділ XVI

Ба Стікс, що дев’ять разів його сповива,
Не обмежить Керерину доньку в плині;
Але вона ябко хапа — завше трима
Сумний Орк її в долині.

ШИЛЛЕР, Ідеал і життя.

Що я співав, габа здіймалася; що я співав, життьові прикмети зростали; закіль тоді очі осяли мене тотим величним сонцесходом, же моя немічна пісня силувалася повторне покликати до життя. Ото диво, що я не був конечне вражений, а здужав вивершити свою пісню тоді як незрима габа далі підіймалася. Ся вдатність повстала єдино з піднесеного душевного стану, же в йому я пробував. Іно що підняв у пісні дух, я спромігся перетривати світанкове сяєво. Та я не можу сказати, вона мала вигляд радше подобизни чи радше жінки; вона видавалася на відлеглу в тотий край хвантазії, що тамки все є напруго жваве, але ніц не є виразно визначене. Урешті, що я співав про її коси, же спадають додолу, душевне сяєво змарніло, гейби присмертний захід. Лямпу всередині згашено, і жизний дім сяв пусткою зимового ранку. Вона була подобизна знов — але видка та що була багацько здобула. Прецінь ся нагла зміна від сподівання й насолоди була така, же не годен стриматись, я скочив до єї та, в супор місцевому законові, вергнув свої руці навколо, ніби дер її з лабет од нехибної Смерти, здійняв із підстави та спустив до свого серця. Але щойно її нозі припинили дотулятися чорної підстави, як вона здригнулася й затремтіла всенька; тоді, вишарпавшись із моїх руць перш я спромігся зціпити їх, скочила до переходу, із докірливим скриком: «Неподоба Вам було чіпати мене!» майнула за їден із надвірніх колових стовпів і щезла. Я рушив у сліди сливе зарівно хутко; та нім здужав сягти до тотого стовпа, згук зачиняних дверей, найжурливіший з усіх згуків часом, долетів мені до вушу; а досягши містини, що тамки вона була зникла, побачив осяяні від жовтявої лямпи, же висіла над їми, важкі грубі двері, геть опрічні від кожних инших, що був бачив у паляці; бо вони були всі з гебану альбо слонівки, альбо висріблені, альбо з якої пахнючої деревини й вельми оздобні; тоді як сі вбачалися зі старого дуба, із моцними тиблями та залізяними одвірками. Усупереч мої поквапній гонитві, я не міг не прочитати срібляними літерами під лямпою: «Ніхто не вступає сюди без королевиного дозволу». Але що мені було по королеві, як я йшов за свою білою пані? Я грюкнув дверима об мур і проскочив. Ач! Я стояв на лисому вітряному пагорбі. Величезне каміняччя на кшталт надгробків пробувало скрізь побіля мене. Ані дверей, ані паляцу не видко. Біла постать промайнула проз мене, ламавши руці та бідкавшись: «А! Ви мали б заспівати мені; Ви мали б заспівати мені!» і щезла за їдною з каменюк. Я рушив за єю. Зимний вітряний подмух стрів мене з-поза тотої каменюки; а коли я подивив, не забачив ніц опріч здоровезної дюрки в землі, що в єї я не годен був ушукати жаден ярмис уступити. Чи вона впала? Я не міг сказати. Я мусив чекати як задніє. Я сів і зайшовся плачем, бо не було мені поради.